1867 | 03 | БЕРЕЗЕНЬ | 25 березня 1867 року. Народився Григорій ХОМИШИН. Григорій ХОМИШИН
(* 25 березня 1867, Гадинківці Гусятинського повіту, Галичина, нині: Гусятинського району Тернопільської області — † січень, 1947, Київ)
український католицький єпископ, церковний діяч, прихильник відродження української державності. Відвідував народну шлолу в Гадинківцях, закінчив гімназію в Тернополі, богословську освіту здобув у Львові, завершив докторатом із теології у Віденській Вищій Духовній Академії у Відні.

Ректор духовної семінарії у Львові (1902—1904). З 1904 року єпископ Станиславівської єпархії, у якій значно розбудував релігійно-суспільне життя; заснував духовну семінарію (1907), почав видавати квартальник для священиків «Добрий Пастир» (1931—1939), перебрав тижневу газету «Нова Зоря», яка стала органом протегованої Xомишиним Української Католицької Народної Партії. З ініціативи Xомишина створено у парафіях мережу читалень «Скала», велася харитативно-допомогова діяльність: Товариство Івана Милостивого, кооператив «Священича Поміч», «Дієцезіальний фонд» тощо.

Xомишин сприяв діяльності різних монаших чинів і згромаджень та релігійних організацій; політично відстоював лінію «нормалізації» з польською державою та постулат автономії українських земель, випустивши брошуру «Українська проблема» (пол. «Problem ukrainski», 1930), згодом відступив від «нормалізаційної політики».

Як католицький ієрарх і діяч Xомишин відстоював прозахідну орієнтацію, сприяв латинізації обряду. 1916 року пробував увести григоріанський календар, чим викликав великий опір вірних. 1921 року запровадив обов'язковий целібат священиків.

Автор низки пастирських послань і статей.

1946 року засуджений у Києві за «антинародну діяльність» на 10 років примусових робіт. Помер у січні 1947 року в київській тюрмі.

27 червня 2001 року папа Римський Іван Павло II проголосив Григорія Хомишина блаженним Католицької Церкви.

Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. Навчався у Харківському та Київському університетах, мав звання кандидата природничих наук. Становлення Лисенка як громадського діяча пройшло у «Київській Громаді».

1867—1869 — завершив музичне навчання у Лейпцігу.

1874—1875 — вдосконалював майстерність у Петербурзі в М.Римського-Корсакова.

З 1869 р. жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а 1904 року відкрив власну музично-драматичну школу.

Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва — виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики» Я.Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше — в підготовці «Словника української мови», у переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського Географічного Товариства.

Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О.Кошицем був організатором музичного товариства «Боян» (1905). 1908—1912 — голова ради правління «Українського Клубу».

У хорах Лисенка здобули початки мистецької освіти К.Стеценко, П.Демуцький, Л.Ревуцький, О.Лисенко та інші. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183 студентів Київського університету, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901 року. Лисенка переслідував царський уряд, 1907 року він був на деякий час заарештований.

Помер і похований у Києві.